Ми вже настільки разом, що слова “група” чи “учасники” нам точно не пасують.

Ми стали спільнотою, в якій кожен знає, де знайти каву вранці, хто як мовчить, і кого краще не чіпати до дев’ятої.
О дев’ятій годині ранку в нас хвилина мовчання. Тиша, в якій кожен згадує своїх. В якій ми усвідомлюємо, що маємо жити гідно заради тих, хто дав нам таку можливість ціною власного життя.
Тут ветерани, їхні родини, дружини загиблих і зниклих безвісти героїв – ми разом працюємо над собою, шукаємо нові смисли та відновлюємося. Цього разу з нами було багато дітей. Коли вихователька не змогла приїхати, ми просто вирішили бути ними по черзі. Так і живемо: то терапія, то дитячий садок. І чесно, обидва процеси лікують.
Цей заїзд був про глибину. Про ті моменти, коли мусиш заглянути всередину настільки чесно, наскільки це можливо. Про те, як посеред болю раптом знаходиш не порожнечу, а сенс і своє вище призначення.
На тілесній практиці ми знову вчились відчувати землю під ногами. Буквально й символічно. Земля народжує, тримає і приймає. І люди тримають. І ти тримаєш інших.
Ми вчилися відчувати одне одного, просто дивлячись в очі. Виникло таке спільне порозуміння, яке не висловлять жодні слова. І любов, що заповнила нас і всю галявину, де ми займалися.
А ще були дошки Садху. Стояти на цвяхах і не тікати від болю – у цьому щось є. Дещо таке могутнє, що кожен під час стояння вирішив якусь свою внутрішню проблему чи конфлікт. І звісно відчув, як це – знов ставати на тверду землю. Болючіше ніж самі цвяхи.
Проте ми проходили цей біль разом. Ми вчимося проживати його і перетворювати на силу. Вчимося відштовхуватися від травми, аби рости.І приходить усвідомлення, що “Ветеранська хата” це не про лекції чи вправи. Це про життя. Про довіру. Про внутрішній стрижень. Про людей, поруч із якими можна бути собою.
P.S. Програма безкоштовна для ветеранів та їхніх родин. Поділіться цим матеріалом із друзями, яким це потрібно. І звісно, дуже вдячні за ваші вподобайки та коментарі у соціальних мережах.